ЗАГАЛЬНА АНАТОМІЯ

ВСТУП ДО АНАТОМІЇ.

КИЇВСЬКА АНАТОМІЧНА ШКОЛА.

 

План

  1. Вступ.
  2. Предмет анатомії.
  3. Анатомічні методи дослідження.
  4. Органи, системи і апарати органів.
  5. Організм як єдине ціле.
  6. Площини, осі, лінії та ділянки тіла.
  7. Анатомічна термінологія.
  8. Короткий нарис з історії анатомії.
  9. Розвиток анатомії в Україні.
  10. Анатомічні школи.

 

 

  1. Вступ.

 

Програма з анатомії людини для вищих медичних закладів освіти України ІІІ-ІУ рівнів акредитації складена для спеціальностей 7.110101 “Лікувальна справа”, напряму підготовки 1101 “Медицина” відповідно до освітньо-кваліфікаційних характеристик (ОКХ) і освітньо-професійних програм (ОПП) підготовки фахівців, затверджена наказом МОН України, експериментальним навчальним планом, розробленим за принципами Європейської кредитно-трансферної системи (ЕСТS) і затвердженим наказом МОЗ України.

Термін навчання здійснюється протягом 6 років, а базова медична підготовка – протягом 5 років.

Вивчення анатомії людини здійснюється впродовж І-ІII семестрів 1-го та 2-го років навчання. Програма структурована на модулі, змістові модулі, теми відповідно до вимог “Рекомендацій щодо розроблення навчальних програм навчальних дисциплін”.

Організація навчального процесу здійснюється за кредитно-модульною системою відповідно до вимог Болонського процесу.

Програма дисципліни структурована на модулі, до складу яких входять блоки змістових модулів. Обсяг навчального навантаження студентів описаний у кредитах ЕСТS – залікових кредитах, які зараховуються студентам при успішному засвоєнні ними відповідного модуля (залікового кредиту).

Курс анатомії людини поділено на 3 модулі.

 

Модуль 1.  Анатомія опорно-рухового апарата

Змістові модулі:

  1. Вступ до анатомії.
  2. Анатомія кісток скелета.
  3. З’єднання кісток скелета.
  4. Міологія.

 

Модуль 2. Спланхнологія.  Центральна нервова система і органи чуття

Змістові модулі:

  1. Анатомія травної системи.
  2. Анатомія дихальної системи.
  3. Анатомія сечової системи.
  4. Анатомія статевих систем.
  5. Анатомія органів імунної та ендокринної систем.
  6. Анатомія спинного мозку.
  7. Анатомія головного мозку.
  8. Органи чуття.

 

Модуль 3. Серце. Судини і нерви голови, шиї, тулуба та кінцівок

Змістові модулі:

  1. Черепні нерви.
  2. Анатомія серця.
  3. Судини голови та шиї.
  4. Судини та нерви тулуба.

17.Судини та нерви верхніх і нижніх кінцівок.

 

Видами навчальних занять згідно з навчальним планом є:

а) лекції;

б) практичні заняття;

в) самостійна робота студентів;

г) консультації.

Теми лекційного курсу розкривають проблемні питання відповідних розділів анатомії.

Практичні заняття за своїм обсягом і важливістю мають провідне значення і служать поглибленню, розширенню і досвідному підтвердженню тих даних, які були викладені на відповідних лекціях.

Практичні заняття передбачають:

  • опанування студентами будови органів, систем органів людини;
  • визначення на анатомічних препаратах топографо-анатомічні взаємовідносини органів і систем органів людини;
  • оволодіння латинською термінологією відповідно до вимог міжнародної анатомічної номенклатури (Сан-Пауло,1997);
  • оцінювання вікових, статевих та індивідуальних особливостей будови органів.

Основна мета занять полягає в тому, щоб забезпечити набуття студентами найбільшої кількості практичних навичок із препарування, самостійному вивчення будови, взаємного розташування численних органів і частин тіла людини.

Поточна навчальна діяльність студентів контролюється на практичних заняттях відповідно до конкретних цілей та під час самостійної (індивідуальної) роботи викладача зі студентами.

Рекомендується застосовувати такі засоби діагностики рівня підготовки студентів: комп’ютерні тести, розв’язування ситуаційних задач, проведення науково-дослідних робіт і оцінка їх результатів; контроль практичних навичок, інші.

Підсумковий контроль засвоєння модулів здійснюється після їх завершення.

Оцінка успішності студента з дисципліни є рейтинговою і виставляється за багатобальною шкалою як середня арифметична оцінка засвоєння відповідних модулів, і має визначення за системою ЕСТS та традиційною шкалою, прийнятою в Україні.

Для тих студентів, які хочуть поліпшити успішність з дисципліни за шкалою ЕСТS, підсумковий контроль засвоєння модуля здійснюється додатково за графіком, затвердженим у навчальному закладі: під час зимових канікул або в останні 2 тижні навчального року.

 

Кінцеві цілі вивчення анатомії людини:

– аналізувати інформацію про будову тіла людини, системи, що його складають, органи і тканини;

– визначати топографо-анатомічні взаємовідносини органів і систем людини;

– визначати вплив соціальних умов та праці на розвиток і будову організму людини;

– демонструвати володіння морально-етичними принципами ставлення до живої людини та її тіла як об’єкта анатомічного та клінічного дослідження;

– інтерпретувати статеві, вікові та індивідуальні особливості будови організму людини;

– передбачати взаємозалежність і єдність структур і функцій органів людини і їх зміну під впливом екологічних факторів;

– трактувати закономірності пренатального та раннього постнатального розвитку органів людини, варіанти зміни органів, вади розвитку.

 

  1. Предмет анатомії.

 

Анатомія (від грецьк. anatemno – розтинаю) – наука про форму, будову, походження та розвиток органів, систем і організму в цілому. Анатомія є наукою в якій аналіз поднується з синтезом, за детальним описом будови проходить розкриття його причинної обумовленості і внутрішньо необхідних зв’язків. Фактично матеріал узагальнюється, висуваються логічні пояснення, відкриваються об’єктивні закони організації живих систем, що є необхідною умовою для переходу до управління ними. Ця наука належить до біологічних наук, об’єднаних загальним терміном “морфологія” (від грецьк. morpho – форма, logos – вчення). Відповідно анатомія людини або нормальна анатомія є наукою про матеріальний субстрат життя і об’єкт її дослідження – організм живої людини.

Завдання анатомії як науки полягає  у системному підході до опису форми, будови, положення і топографії частин та органів тіла в єдності з виконуваними функціями з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей людини. Анатомія спочатку відповідає на питання – що це таке? Далі вона шукає відповідь на питання – чому і яким чином це проходило? Накінець, вона пояснює – як об’єкт існує? Іншими словами, в анатомії пізнання починається від одиничного і слідує до загального, на першому етапі воно йде від кількості до кількості. Анатомія є фундаментом медицини, з неї починається вивчення предметів медичної освіти, вона полегшує перехід від предметів загальнобіологічних до медичних. Високий рівень анатомічної підготовки допоможе лікарю побачити ранні признаки захворювань, що виражаються у відхиленнях від нормального стану. Анатомічні критерії використовуються для оцінювання ефективності лікування. Анатомії притаманні свої термінологія, визначення, поняття, величезне зібрання фактів. Анатомічні показники відіграють важливу роль в педіатрії, геронтології, профілактиці професійних хвороб та в інших галузях.

Розрізняють системну, функціональну, клінічну, топографічну (хірургічну), вікову, порівняльну, пластичну, типову, екологічну, динамічну, спортивну, патологічну анатомії.

Системна анатомія розглядає форму і будову органів, об’єднаних у системи, тому включає: вчення про кістки (остеологію) та їх з’єднання (артрологію), про м’язи (міологію), нутрощі (спланхнологію), серцево-судинну систему (ангіологію), нервову систему (неврологію), органи внутрішньої секреції (ендокринологію) та органи чуття (естезіологію).

Функціональна анатомія вивчає будову органів і систем органів у зв’язку із їх функцією.

Клінічна анатомія вивчає анатомічні питання, які актуальні для різних напрямів  практичної медицини.

Топографічна (хірургічна) анатомія (від грецьк. topos – місце, grapho – пишу) вивчає взаємне розміщення тканини, органів, судин і нервів у різних ділянках тіла, що має велике значення для хірургії.

Вікова анатомія досліджує вікові аспекти анатомічних особливостей індивідуального розвитку людини – онтогенезу (від грецьк. ontos – особа, genesis – розвиток). Розвиток людини до народження розглядає ембріологія (від грецьк. embryon – зародок), а людей похилого віку вивчає геронтологія (від грецьк. geron – старий).

Порівняльна анатомія вивчає подібності та відмінності будови органів тварин та людини, досліджує будову тіла та тварин на різних етапах еволюції, що допомагає з’ясувати історичний розвиток організму людини філогенез (від грецьк. phylon – род).

Екологічна анатомія вивчає вплив зовнішнього середовища на будову тіла людини, його органів та систем.

Динамічна анатомія вивчає рухи тіла під час спортивних занять, різної трудової діяльності.

Спортивна анатомія вивчає вплив фізичного навантаження та різних видів спорту на будову тіла людини, його органів та систем.

Пластична анатомія досліджує статику і динаміку зовнішніх форм тіла, а внутрішню будову розглядає переважно для того, щоб зрозуміти виразність зовнішніх форм тіла людини (її викладають переважно у художніх навчальних закладах при підготовці скульпторів та художників).

Патологічна анатомія (від грецьк. pathos – хвороба, страждання) вивчає будову організму, зміненого під впливом різних захворювань та ушкоджень.

Анатомію людини розглядають як складову частину  антропології (від грецьк. anthropos – людина) – науки про походження та еволюцію людини, утворення людських рас та про нормальні варіанти будови людини.

Анатомія людини тісно пов’язана з цілою низкою інших морфологічних дисциплін, зокрема з цитологією (від грецьк. cytos – клітина) – наукою, яка вивчає будову, функціонування та еволюцію клітин; розрізняють:

а) цитологію загальну, що вивчає загальні для більшості типів клітин структури, їх функції, метаболізм, реакції на пошкодження, патологічні зміни, репаративні процеси та пристосування до умов середовища;

б) цитологію спеціальну – розділ цитології, що досліджує особливості  окремих типів клітин у зв’язку з їх спеціалізацією або еволюційною адаптацією до середовища існування).

До морфологічних дисциплін належить також гістологія (від грецьк. hystos – тканина) – наука про розвиток, мікроскопічну та ультрамікроскопічну будову, життєдіяльність тканин; розрізняють:

а) гістологію еволюційну – напрям у гістології, що вивчає закономірності розвитку тканини у процесі філогенезу;

б) гістологію екологічну – напрям, що вивчає особливості розвитку та будови тканин у зв’язку з впливом умов  проживання й адаптації до зовнішнього середовища;

в) гістологію загальну;

г) гістологію спеціальну;

д) гістологію порівняльну і т.і.).

Сучасна анатомія людини (як наука  ХХІ ст.) синтезує дані суміжних  і близьких до анатомії дисциплін – гістології, цитології, ембріології, порівняльної анатомії, фізіології і взагалі – біології, антропології та екології. Нині анатомія розглядає форму і будову органів, систем і організму людини в цілому як продукт спадковості, що змінюється залежно від певних умов біологічного і соціального середовища, та виконуваної організмом роботи в часі (філо- та онтогенез) та просторі (в різних регіонах земної кулі).

Предметом вивчення анатомії є людина.

Людина с позицій загальної біології відноситься до типу хордових (Сhordata), підтипу хребтових (Vertebrata), класу ссавців (Mammalian). Людина у межах класу ссавців належить до підкласу приматів (Primathae),  підряду мавп і мавпоподібних мавп (Antheropoidea), підсемейства людиноподібних (Haminoidea), сімейства людини (Hominide), виду людина розумна (Homo sapiens).

 

 

  1. Анатомічні методи дослідження.

 

Для анатомічних досліджень сучасна анатомія використовує великий набір методик, які постійно змінюються, удосконалюються і доповнюються відповідно до успіхів та досягнень суміжних наук, загального технічного прогресу. Основними методиками дослідження в анатомії є макроскопічний, макро-мікроскопічний, мікроскопічний, електронно-мікроскопічний методи та такі прижиттєві (анатомічні за своєю сутністю) методи інструментального дослідження як рентгенологічні, ендоскопічні, ультразвукові, термографічні, магнітно-резонансні зображення і т.і.

Найпоширенішим методом в анатомії є макроскопічний метод, який включає:

1) соматоскопію (зовнішній огляд тіла, визначення його розмірів, форми ділянок тіла, біологічних ознак зрілості організму);

2) антропометрію (вимірювання за визначеними правилами окремих частин тіла, вивчення їх пропорційних відношень, визначення типу конституції досліджуваного);

3) препарування (вивчення будови тіла із застосуванням розтинів та відповідних методик вилучення органів);

4) послідовний розтин замороженого трупа або його частин за М.І.Пироговим (для уточнення топографічного розташування органів, судин, нервів, фацій тощо);

5) ін’єкції судин забарвленими чи контрастними масами, корозія, просвітлення (для визначення форми та будови судин і порожнистих органів);

6) мацерація (метод виготовлення препаратів кісток, який передбачає гниття та відділення таким чином м’яких тканин від кісток).

Макро-мікроскопічний метод (за В.П.Воробйовим) – це метод препарування тотальних об’єктів за допомогою мікрохірургічних інструментів із застосуванням оптичних приладів, що дають збільшення у 5-40 разів. При цьому використовують вибіркове бавлення нервів (наприклад метиленовою синькою) чи ін’єкції судин кольоровими наповнювачами.

Мікроскопічний метод (як сукупність гістологічних та гістохімічних методик) в сучасній анатомії застосовують досить часто, так само як трансмісійний електронний мікроскоп (дає збільшення в 100-500 000 разів) та скануючий електронний мікроскоп (здатен створювати тривимірне зображення ультраструктур).

Відкриття і вивчення клітин почалося завдяки винайденню мікроскопа. Перші дослідження, які пов’язані з використанням мікроскопа, були досить недосконалі. Оскільки клітини майже завжди мають мікроскопічні розміри вони,  природно,  могли  бути  відкритими тільки  після  винаходу відповідних збільшувальних приладів. Справжній мікроскоп з об’єктивом і окуляром був сконструйований уже близько 1590р. голландськими оптиками Гансом і Захарієм Янсенами. Але спочатку цей інструмент не вважали науковим приладом, а бачили в ньому лише іграшку для багатих людей. У 1612 році мікроскоп був виготовлений Г.Галілеем. Але і цей мікроскоп не привернув до себе уваги. Тільки в 1659р. англійський фізик Х.Гюйгенс сконструював окуляр, яким скористався його співвітчизник, також фізик, Р.Гук (1665р.) і застосував до мікроскопа для досліджень тонкої будови корка. Вивчаючи зрізи корка, Гук виявив, що вони складаються з дуже дрібних, відокремлених одна від одної комірок, які він і назвав клітинами. І хоча Гук досліджував тканину мертву, і на зрізах бачив не клітини, а їх оболонки, його працею було закладено початок мікроскопічним дослідженням рослин. Незабаром виявили клітини і в живих листках, стеблах. Порівняно швидко був зібраний багатий матеріал   з мікроскопічної будови рослин. Але клітини у той час не виділялися як особливо важливі  утвори, а описувались поряд з судинами й іншими дрібними структурами рослинних тканин.

Відкриття клітин у рослинах, природно пробудило інтерес і до вивчення мікроскопічної будови органів тварин і особливо людини. Але досліджувати тваринні тканини було значно важче: клітини дрібні і внаслідок відсутності ясно виражених оболонок настільки погано відмежовані одна від одної, що дуже важко розрізнялись. Крім того, внаслідок м’якості із них значно важче, ніж із щільних тканин рослин, приготувати тонкі зрізи. Звідси стає зрозумілим, чому рослини стали тими об’єктами, на яких була відкрита клітина і зроблені перші мікроскопічні спостереження.

У 1677р. Левенгук створив мікроскоп, який збільшував у 300 разів. Таке велике для того часу збільшення дозволило йому побачити клітини крові, існування великої кількості дрібних живих істот в краплі води і т.п. Його дані як і дані інших досліджень були цікаві, але це були випадкові відкриття, а не систематичне вивчення будови органів і тканин.

У Росії перші мікроскопи і були виготовлені при Петрі І чудовими майстрами І.І.Бєляєвим і І.П.Кулібіним. Першими біологами і лікарями в Росії, які займались вивченням мікроскопічної будови органів, були К.Вольф (1733-1794), М.Тереховський (1740-1796), О. Шумлянський (1748-1795). К.Вольф детально вивчив розвиток органів у ембріонів. М.Тереховський на основі отриманих у своїх дослідах даних зумів дослідити розвиток найпростіших. О.Шумлянський вперше описав мікроскопічну будову нирки. У першій чверті ХІХ ст. у клітині було виявлено ядро (1825). Його знайшли в яйці курки і дали йому назву зародкового пухирця. Потім ядро було детально описано у рослинній клітині. Незабаром після цього для позначення останнього вмісту клітини був введений термін протоплазма. До 30-х років XIX ст. накопився значний фактичний матеріал про мікроскопічну будову рослин і тварин. У рослинній клітині були описані її основні компоненти: ядро і протоплазма. Але ще не було зрозуміло, яке значення має клітина в організмі, нічого не було відомо про те, як вона розмножується.

У 1838р. з’явилась праця М.Шлейдена, в якій викладалась думка про те, що рослинний організм є агрегат клітин. Автор досліджував їх утворення із недиференційованої маси і звернув увагу на значення ядра у цьому процесі. Він показав, що формування нових клітин відбувається навколо ядерної речовини.

Німецький вчений Т.Шванн, будучи зоологом, переніс уявлення М.Шлейдена на тварин. Досліджуючи хрящову тканину і тканину хорди, Шванн звернув увагу на роль ядра у процесі утворення клітин і виявив, що цей процес у рослин і тварин відбувається подібно. Подальше детальне вивчення переконало Шванна у тому, що, так само як і в рослинах, в основі будови тваринної тканини лежать клітини. У 1839р. була опублікована праця Шванна «Мікроскопічне дослідження про подібність у структурі і рості тварин і рослин», в якій сформульована клітинна теорія, яка стверджувала загальну подібність клітинної будови і розвитку всіх організмів. Створення клітинної теорії стало відомим завершенням мікроскопічних досліджень, початих ще в XVII ст. і послужило основою розвитку нормальної і патологічної анатомії та ембріології.

Дещо пізніше було уточнено поняття про клітину: її почали визначати як згусток протоплазми з ядром усередині; оболонку перестали вважати основною частиною клітини. Під час детальнішого вивчення ядра виявили ділення клітини. Спочатку цей процес уявляли у вигляді простої перетяжки ядра і протоплазми на дві частини. Незабаром були описані складні зміни структури ядра, які відбуваються під час ділення і супроводжуються утворенням хромосом. Останні вперше виявили у рослинних клітинах. Вслід за дослідженнями складного поділу у рослинах цей процес спостерігали і в тваринних клітинах. Зроблені спостереження лягли в основу опису процесу складного поділу, названого мітозом і стали істотним підтвердженням клітинної теорії. Вдосконалення мікроскопа і гістологічної техніки дозволяло дослідити більш детальну будову клітини: у 1875 р. вдалося виявити клітинний центр, а в останні роки XIX ст. були описані хондріосоми та апарат Гольджі. Дещо пізніше були описані й інші органоїди цитоплазми.

Одночасно продовжувалося мікроскопічне дослідження тканин і органів. Вперше з’являється класифікація тканин, основана на даних про клітинну організацію всіх живих форм. До кінця XIX ст. в основному було закінчене мікроскопічне описування органів і тканин і створена сучасна мікроскопічна анатомія. У цей період робляться спроби зробити кінцеву класифікацію тканин. Біша створив класифікацію, виділивши 21 тканину, Лейдиг і Келлікер систематизували накопичений матеріал і, основуючись на морфофізіологічному принципі, звели всю різноманітність тканин до чотирьох груп.

Прижиттєві анатомічні методи дослідження – вивчення органів, систем органів, судин  у живої людини: рентгенологічні методи, ультразвукове дослідження, комп’ютерна томографія,  ангіографія, ендоскопія, ядерно-магнітний резонанс та інші.

 

 

  1. Органи, системи і апарати органів.

 

У процесі історичного розвитку в організмі людини виникають різні структурні елементи: клітини, тканини, органи. Останні об’єднуються в системи і апарати, а системи і апарати складають одне ціле – організм.

Орган – це частина тіла, яка має певну форму і будову, займає певне місце в організмі і виконує специфічну функцію. В утворенні будь-якого органа беруть участь різні тканини, але одна є головною, робочою і обумовлює особливості його будови та функції. Для кісток – це кісткова тканина, для м’язів – м’язова, для мозку – нервова, для залоз – епітеліальна. Інші тканини, що входять до органа, виконують допоміжну функцію. Так, сполучна тканина утворює сполучнотканинний каркас органа, який називається стромою; епітеліальна тканина вистилає слизові оболонки органів дихальної і травної системи, м’язова тканина бере участь в утворенні стінок порожнистих органів. До органів відносять кістки, м’язи, залози, легені, шлунок, печінку і т.д. Для виконання ряду функцій одного органа буває недостатньо. Тому виникають комплекси органів – системи. Система органів – це сукупність органів, які подібні за своєю загальною будовою, мають спільне походження і виконують однакову функцію в організмі. Наприклад, кісткова система – це сукупність кісток, що мають однорідну будову, подібну функцію і спільне походження. Теж саме можна сказати про м’язову чи нервову системи. В організмі людини виділяють такі системи: кісткову, м’язову, травну, дихальну, сечовидільну, статеву, кровоносну, лімфатичну, імунну, ендокринну і систему органів чуттів.

Апарат – це сукупність органів або систем, які мають різну будову і походження, але виконують спільну функцію. Наприклад, опорно-руховий апарат включає кісткову і м’язову системи, сечово-статевий апарат об’єднує дві системи органів, анатомічно і фізіологічно різних, але тісно пов’язаних топографічно, за своїм походженням і частково функціонально – систему органів сечовиділення і систему органів розмноження.

 

 

  1. Організм як єдине ціле.

 

Сукупність систем і апаратів органів утворюють цілісний людський організм, в якому всі складові його частини взаємопов’язані одна з одною, при цьому основна роль в інтеграції (об’єднанні) організму в єдине ціле належить нервовій, серцево-судинній і ендокринній системам. Ці три системи забезпечують нейрогуморальну регуляцію функцій організму.

Людський організм тісно зв’язаний з оточуючим середовищем, живе лише в певних умовах оточуючого середовища, до яких він пристосувався і без яких він не може існувати. Постійний обмін речовин з оточуючою зовнішньою природою є суттєвим моментом життя організму. З припиненням обміну речовин припиняється і життя.

 

 

 

 

 

  1. Площини, осі, лінії та ділянки тіла

Нормальна анатомія розглядає розташування частин тіла й органів людини в положенні стоячи з опущеними донизу верхніми кінцівками  і повернутими вперед долонями. У кожній частині тіла виділяють ділянки. Орієнтирами в анатомії є лінії, осі і площини. Для визначення розташування і положення органів використовують 3 взаємноперпендикулярні анатомічні площини (plana), які уявно можно провести через будь-яку точку органа чи ділянку тіла людини:стрілову (сагітальну), planum sagittalia (від грецького sagitta – стріла; у даному випадку, стріла, що пронизує тіло) – уявна вертикальна площина, яка пронизує тіло спереду назад; лобову (фронтальну, від латинського frons – лоб, чоло), planum frontalia, яка є паралельною до лоба і розташована перпендикулярно до стрілової площини; горизонтальну, planum horizontalia, що розташована перпендикулярно до перших двох. У тілі людини умовно можна провести безліч таких площин. Стрілову площину, що поділяє тіло навпіл, на праву і ліву половини, називають серединною площиною, planum medianum. Для позначення розташування органів стосовно горизонтальної площини застосовують терміни: верхній (краніальний, від латинського cranium – череп), нижній (каудальний, від латинського саиdа – хвіст); стосовно лобової площини – передній (вентральний, від латинського vеntеr – живіт) та задній (дорсальний, від латинського dorsum – спина). Використовують також термін бічний (латеральний) для позначення органів і частин тіла, які розташовані збоку, віддалені від серединної стрілової площини, і присередній (медіальний) – ближчий до серединної стрілової площини. Для позначення частин кінцівок застосовують терміни ближчий (проксимальний,) який розташований ближче до тулуба і дальший (дистальний), що віддалений від тулуба. Крім того, в анатомії вживаються такі загальні прикметники, як правий (dexter), лівий (sinister), великий (major), малий (minor), поверхневий (siperficialis), глибокий (profundus).

Для визначення напрямків рухів у суглобах і орієнтації органів відносно положення тіла в просторі виділяють три уявні анатомічні осі відповідно до трьох анатомічних площин. Лобова вісь (фронтальна) є горизонтальною і розташована паралельно до лобової площини. Навколо неї можна проводити згинання (flexio) і розгинання (extensio) кінцівок та інших частин тіла. Стрілова (сагітальна) вісь є також горизонтальною і розташована паралельно до стрілової площини. Навколо неї можна приводити (adductio) і відводити (abductio) кінцівки та інші частини тіла. Навколо вертикальної осі можна робити обертання (rotatio) частин тіла. Окрім того, можливі кругові рухи (circumductio), коли кінцівка чи інша частина тіла описує конус, верхівкою якого є певний суглоб.

На живій людині органи проектують на поверхні тіла. Для визначення границь використовують ряд уявних вертикальних ліній, у тому числі передню і задню серединні лінії (linea mediana anterior et linea mediana posterior). Перша проходить по середині передньої поверхні тіла людини, розділяючи його на дві симетричні половини – праву і ліву, друга – уздовж вершин остистих відростків хребців. Права і ліва груднинні лінії (linea sternalis dextra et linea sternalis sinistra) проходять вздовж відповідних країв груднини. Середньоключичну лінію (linea medioclavicularis) проводять через середину ключиці. Між цими двома лініями посередині проводять ще пригруднинну лінію (linea parasternalis). Передня, задня і середня пахвові лінії (lineae axillares anterior, posterior et media) проводяться через відповідні краї і середину пахвової ямки. Лопаткова лінія (linea scapularis) проводиться через нижній кут лопатки. Прихребтова лінія (linea paravertebralis) проводиться вздовж хребтового стовпа на рівні реброво-поперечних суглобів.

Для точного визначення проекції внутрішніх органів черевної порожнини на передню стінку живота, її поділяють чотирма лініями на 9 ділянок. Верхня горизонтальна лінія, що сполучає найнижчі точки Х-тих ребер називається ребровою лінією (linea costarum). Вище неї розташоване надчерев’я (epigastrium). Нижня горизонтальна лінія, що сполучає праву і ліву верхню передню клубову ость, називається остьовою лінією (linea spinarum). Нижче від неї розташоване підчерев’я (hypogastrium). Дві вертикальні лінії проводять від нижньої точки правого і лівого Х ребра вздовж бічного краю прямих м’язів живота до лонних горбків. Ці дві лінії ділять ділянку живота на 9 менших ділянок.

Тіло людини складається з певних топографічних частин і ділянок, у яких розташовані органи, м’язи, судини, нерви тощо. Виділяють такі частини тіла: голова (caput); шия (cervix); стовбур або тулуб (trucus), до складу якого належать грудна клітка (thorax), груди (pectus), живіт (abdomen), спину (dorsum), таз (pelvis); верхні кінцівки (membri superiores); нижні кінцівки (membri inferiores).

 

 

  1. Анатомічна номенклатура.

 

Анатомія як наука має власний понятійний матеріал, який віддзеркалює анатомічна номенклатура. Біля джерел формування анатомічної номенклатури  (науково обґрунтованого переліку анатомічних термінів, які застосовуються в медицині та біології) стояли Гіппократ (460-377 рр. до н.е), К.Гален (131-200 рр. н.е.), А.Везалій (1514-1564).

По-справжньому міжнародного статусу анатомічна термінологія набула з 1895 року, коли на ІХ конгресі анатомічної спілки в Базелі було затверджено Міжнародну анатомічну номенклатуру. Цей перелік латинських та (частково) грецьких термінів відомий під назвою Базельської анатомічної номенклатури (Basele Nomina Anatomica, скорочено BNA).

З розвитком морфології анатомічні терміни потребували уточнень і доповнень. Тому анатомічна термінологія кілька разів переглядалася. На ІV Федеративному міжнародному конгресі анатомів 1955 року було прийнято Паризьку анатомічну номенклатуру (Parisiensia Nomina Anatomica, скорочено РNA). Вона базувалася на BNA, з якої запозичено 4 286 термінів; нових найменувань було 1354.

Сучасна медицина – одна з галузей науки й професійної діяльності, яка вирізняється високим рівнем міжнародної інтеграції. Цього можна досягнути лише завдяки широкому використанню в різних країнах єдиної термінологічної бази, в тому числі й анатомічної. Виходячи з потреб сучасної медицини, Федеративний комітет анатомічної термінології (скорочено FCAT) у серпні 1997 року в Сан-Пауло (Бразилія) прийняв нову сучасну спрощену й універсальну анатомічну номенклатуру, в якій налічується 7 428 термінів. Латинські терміни та їх українські еквіваленти відображені у виданні: “Міжнародна анатомічна номенклатура” /За ред. І.І.Бобрика, В.Г.Ковешнікова. – К.: Здоров’я, 2001. У 2010 році вийшла книга за редакцією В.Г.Черкасова «Міжнародна анатомічна термінологія (латинські, українські, російські та англомовні еквіваленти)».

 

 

  1. Короткий нарис з історії анатомії

 

АНАТОМІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

 

Перші анатомічні знання зародилися ще в сиву давнину, тобто задовго до появи писемності (про це свідчать малюнки людини печерного періоду). Перші писемні джерела, такі як китайська книга “Нейцзин” та індійська книга “Аюрведа”, датуються ХІ-ІХ ст. до н.е.

Сучасна медицина базується на європейській медичній традиції, яка своїми коренями сягає Стародавньої Греції. В період розвитку античної культури грецькі вчені розтинали трупи і таким чином (anatemno – розтинаю, звідси слово “анатомія”) знайомилися з органами і системами людського тіла, але знання ці були уривчасті й несистематизовані.

Перший твір, присвячений анатомії, приписують грецькому філософу і лікарю Алкмеону, який жив у першій половині V ст. до н.е. Він народився в Південній Італії, навчався у Піфагора, був одним із засновників кротонської медичної школи. У Стародавній Греції розтини людських тіл з релігійних міркувань були заборонені, тому Алкмеон Кротонський перший почав анатомувати тварин для вивчення будови органів задля потреб медицини.

Видатним ученим Стародавньої Греції був Гіппократ (460-377 рр. до н.е.). За величезний вклад в мистецтво лікування, в анатомію та фізіологію Гіппократа ще за життя назвали “батьком медицини”. Лікар у ті часи був більше філософ, ніж природознавець, тому основу вчення Гіппократа склало достатньо умозорове узагальнення анатомічних фактів, накопичених працею багатьох учених, та матеріалістичні погляди на причини виникнення хвороб.  Гіппократ створив “гуморальну” теорію, за якою до складу організму людини входять життєво важливі рідини – кров, слиз, жовта і чорна жовч. Згідно з теорією, конституція і темперамент людини (сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік) визначаються різними співвідношеннями цих рідин. Коли вони змішані в тілі гармонійно, людина здорова. Якщо порушується співвідношення рідин, притаманне людині певного темпераменту, то настає хвороба або й смерть.

Учень Платона, великий філософ і енциклопедист давнього світу Аристотель (384-322 рр. до н.е.) систематизував і розвинув майже всі відомі на той час наукові теорії та факти в галузі філософії, логіки, астрономії, історії, психології, природознавства. На відміну від ідеаліста Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотель вважав, що навколишній світ існує реально, отже його треба вивчати за допомогою органів чуття, спостережень та досліджень. Аристотель вважається засновником порівняльної анатомії та ембріології, оскільки він досліджував анатомію тіла тварин та їх зародків. Учений дійшов висновку, що в ембріогенезі органи виникають не одразу, а поступово, один за одним, із безструктурної маси. Цю теорію, в подальшому, видатний англійський анатом, фізіолог та ембріолог Вільям Гарвей назвав теорією епігенезу.

Найвидатнішим ученим-медиком стародавнього світу після Гіппократа та батьком анатомії вважають Клавдія Галена (131-200 рр.н.е.), який народився в Пергамі й жив більшу частину життя в Римі. Вплив Галена був такий великий, що цілі покоління лікарів упродовж тринадцяти століть училися на його творах з медицини й анатомії. Гален проводив анатомічні досліди на тваринах. Здобуті відомості він переносив на людину, що негативно позначилося на розвитку анатомії. Цікаво, що відомий анатом  XV століття Якоб Сільвій (1478-1555), не знаходячи відповідності між спостережуваними анатомічними фактами і даними Галена, схильний був більше вірити тому, що за тринадцять століть змінилася будова людини, ніж тому, що Гален міг помилитися.

Значний вклад в медичну науку вніс видатний лікар і філософ Абу Алі Ібн-Сіна (980-1037), більше відомий в Європі як Авіценна. Абу Алі Ібн-Сіна написав славнозвісну книгу “Канон лікарської науки”, в якій був розділ “Вступ до анатомії та фізіології”. За цією книгою вчилися лікарі Сходу і Заходу до ХVІІ ст. включно.

У середині віки медична наука була повністю підпорядкована релігії – торкатися мертвих, окрім ритуальних цілей, не дозволялося. Діяльність багатьох учених-медиків зводилася до коментування та переписування праць Аристотеля та Галена, бо їхні анатомічні досягнення вважалися безпомилковими та неперевершеними.

Початком наукового вивчення анатомії людини стала епоха Відродження, коли три великі анатоми-реформатори: Леонардо да Вінчі, А.Везалій, В.Гарвей, усвідомлюючи важливість знання будови тіла для лікувальної справи, перевірили на трупах людей анатомічні описи стародавніх греків, римлян, арабів, персів і відзначили грубі помилки, які в них траплялися. Саме з цього періоду аж до ХХІ ст., відкриття в морфології почали йти одне за одним, і анатоми – вони ж і лікарі –  стали виконувати величезну роботу, описуючи нові, ще невідомі анатомічні утворення, виправляючи застарілі дані, входячи дедалі глибше в опис деталей будови систем і окремих органів.

Внесок великого італійського ученого і художника Леонардо да Вінчі (1452-1519) в розвиток науки про будову людського тіла важко переоцінити. Він не зважав на авторитети, усвідомивши безплідність середньовічної схоластики. Леонардо да Вінчі одним з перших почав розтинати трупи людей і став справжнім новатором у дослідженні будови тіла. “Хто сперечається, посилаючись на авторитет, вживає не свій розум, а радше пам’ять”, – любив повторювати великий вчений. На своїх малюнках Леонардо да Вінчі досяг надзвичайної точності в зображеннях різних органів людського тіла, завдяки чому вніс значний вклад у розвиток анатомії, а також став засновником пластичної художньої анатомії.

Великий фламандський (бельгійський)  вчений Андрій Везалій (1514-1564) здійснив революцію в анатомії – створив систему анатомічних знань, які базувалися на регулярних розтинах людського тіла та виправив хибні дані галенівської анатомії, що панувала у медицині упродовж 13 століть. Усвідомлюючи, що медицина може вийти із середньовічного застою, освяченого недоторканним авторитетом Галена, лише за умов прогресу анатомії, як науки про будову та функції органів людського тіла, Везалій присвятив своє життя дослідницькій справі. Результатом напруженої самовідданої праці  вченого став випуск у Базелі у червні 1543 року 7 книг “Про будову людського тіла”, які були чудово ілюстровані гравюрами Стефана ван Калькара. Ця книга Везалія стала першим науковим виданням, що містило систематизовані анатомічні дані, перевірені або вперше встановлені під час препарування померлих людей, а не тварин.

З моменту друку трактату Везалія почався бурхливий розвиток анатомії та медицини в цілому. Виникли більш ясні уявлення про морфологічне підґрунтя багатьох клінічних дисциплін, що були обумовлені появою перших докладних описів анатомічних структур. Праця Везалія мала велике наукове та освітянське значення, вчила сміливо відходити від усього застарілого та реакційного в науці та житті, натхненно йти вперед до справжнього знання, що спирається на спостереження та дослід.

Видатний англійський фізіолог, анатом і ембріолог Вільям Гарвей (1578-1657) відкрив найважливішу функцію організму – кровообіг і своїми науковими працями створив цілу епоху у природознавстві. В.Гарвей вивчав явища живої природи, безпосередньо спостерігаючи фізіологічні процеси та експериментально досліджуючи їх на основі матеріалістичних природничих законів.

Своє найвидатніше відкриття – функції кровообігу – Гарвей опублікував у книзі “Анатомічне дослідження про рух серця і крові у тварин” (1628), де остаточно зруйнував ідею і авторитет віталістичного вчення Галена, що панувало у середньовіччі. Прогресивне вчення В.Гарвея про кровообіг швидко завоювало загальне визнання і здійснило найсприятливіший вплив на подальший розвиток медицини.

Роком раніше, ніж В.Гарвей дослідив функцію кровообігу, італійський анатом Каспар Азеллі відкрив лімфатичні судини (1627). Трохи пізніше італійський вчений Марчело Мальпігі відкрив під мікроскопом кровоносні капіляри (1661), існування яких передбачав В.Гарвей.

 

 

 

 

 

 

  1. Розвиток анатомії в Україні.

 

Початок вивчення медицини в нашій країні пов’язаний з розвитком Київської Русі – однієї з найосвіченіших держав Європи.

Після запровадження християнства, розширення зв’язків з іншими країнами виникли умови сприятливі для розвитку медицини в Україні. Щоправда, церква забороняла робити розтини померлих, але монастирі стали тими осередками, де перекладалися античні твори, переписувалися давні рукописи, що містили медичні знання. Найпоширенішими у Київській Русі були книги Гіппократа, Аристотеля, Галена, Авіценни.

Княжна Анна Всеволодівна (онука Ярослава Мудрого) відкрила в Києві при Андріївському (Янчиному) монастирі світську школу, в якій поряд з іншими предметами викладались основи медицини. На думку істориків медицини, ця школа – один з перших відомих навчальних медичних закладів.

На здійснення одного з принципів християнського вчення “Віра без діла є мертва” при монастирях Київської Русі почали створюватись різні благодійні установи, що виконували функцію і притулку, і лікарні. Тому немає нічого дивного, що “безвозмездное врачевание” було одним із завдань заснованого у 1051 році Києво-Печерського монастиря (зараз Лаври). Першими поширювачами медичних знань були саме монахи цього монастиря. Насамперед, це засновник монастиря Антоній, якого літописець називає “врач пречуден”, та преподобний Агапіт Печерський, якого називають “українським Гіппократом”. Молитвою та зіллям Агапіт виліковував хворих і ніколи не брав за це грошей. У ближніх печерах Лаври над святими мощами преподобного висить ікона з написом “Агапит безмездник”, поруч поховані його учні і послідовники – Даміан-цілитель, Алімпій Печерський та Григорій-чудотворець, імена яких назавжди залишились на скрижалях вітчизняної історії.

У ХІV-ХV ст. природничі науки і медицина, під впливом ідей Відродження, розвивалися в Україні дедалі інтенсивніше. Починаючи з ХІV ст. представники України навчалися в Ягеллонському (Краків), Болонському та інших італійських університетах, у Сорбонні (Париж). Зокрема Георгій (Юрій) Дрогобич (1450-1494), родом із Західної України, навчався у Ягеллонському та Болонському університетах. Перший з відомих українських докторів медицини, він викладав анатомію та хірургію в Ягеллонському університеті, його твори виходили латинською мовою в Римі. В 1481-1482 роках Дрогобич був ректором Болонського університету.

У середині ХVІ ст. важливим осередком української науки, освіти й культури, де викладали також і медицину, стала Острозька академія (греко-слов’яно-латинська колегія – перший навчальний заклад вищого ступеня на території України) – так звані “Волинські Афіни”. Її першим ректором з 1580 року був відомий громадський діяч і письменник Герасим Смотрицький. Острозька академія проіснувала недовго, але за час своєї діяльності зробила помітний внесок у розвиток української медицини.

Від 1595 року лікарів почали готувати у Замостській академії поблизу Львова, що входив тоді до складу Польської держави. Академія мала статус університету з правом надавати ступені докторів філософії, права та медицини, про що свідчить грамота (1594) римського папи Клемента VІІІ. Замостська академія проіснувала 190 років і була закрита австрійським урядом 1784 року після першого поділу Польщі.

Розвитку медичної освіти в Україні сприяло створення у 1632 році Київської братської школи, яка 1632 року з ініціативи митрополита Петра Могили об’єдналася з Лаврською школою і стала називатися Києво- братською або Києво-Могилянською (на честь Петра Могили) колегією. Згодом вона здобула юридичні права вищої школи і титул “Академія”. Києво-Могилянська академія відіграла велику роль у підготовці кадрів для медичних шпитальних шкіл У 1817 році академію як світський навчальний заклад було закрито. Але через 175 років з відродженням державності України відродилась і ця прославлена вища школа, яка тепер має назву Національний університет “Києво-Могилянська академія”.

З Києво-Могилянської академії вийшли видатні вчені-медики, які працювали й в галузі анатомії: Епіфаній Славинецький (1609-1675) – переклав старослав’янською мовою підручник А.Везалія “Epitome” (1653); Костянтин Іванович Щепін (Щепінський) (1728-1770) – почав перший викладати анатомію російською мовою (1764) замість латинської й грецької; Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812) – написав “Анатомо-фізіологічний словник” (1778), що стало поштовхом для створення вітчизняної анатомічної термінології; Никон Карпович Карпінський (1745-1810) – автор одного з перших у Російській імперії оригінальних підручників з анатомії “Анатомія, або трупорозтин”; Олександр Михайлович Шумлянський (1748-1796) – раніше за англійського анатома  В.Боумена описав “мембрану”, яка називалася “боуменова капсула” (тепер у світовій літературі вона називається “капсулою Шумлянського-Боумена”).

Неоціненний внесок у розвиток анатомії зробив академік Микола Іванович Пирогов (1810-1881), який створив топографічну анатомію, ввів новий метод в анатомічне дослідження – метод послідовного розтину заморожених трупів. Праці М.І.Пирогова “Топографічна анатомія по розпилах через заморожені трупи”, “Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій”, “Повний курс прикладної анатомії людського тіла” принесли йому світову славу. М.І.Пирогов брав безпосередню участь в організації у 1841 році медичного факультету Імператорського університету Св.Володимира у Києві, а його учні та послідовники професори М.І.Козлов і О.П.Вальтер започаткували відому київську школу анатомів.

М.І.Козлов і О.П.Вальтер (1817-1889) не тільки досконало організували навчальний процес на кафедрі анатомії університету Св. Володимира, який залишився зразковим на усі часи, але й виступили як засновники функціонального напряму наукової діяльності київської анатомічної школи. Продовжувачем цього напряму став наступник О.П.Вальтера по кафедрі професор В.О.Бец (1834-1894), який приніс світову славу українській науці працями у галузі морфології центральної нервової системи (в 1874 році він відкрив гігантські пірамідні клітини у п’ятому шарі рухової зони кори великого мозку – так звані “клітини Беца”). Притаманний цій школі функціональний напрям  надалі відбився: у дослідженнях професором М.А.Тихомировим (1848-1902) варіантів артерій та вен людини; у роботах з анатомії лімфатичної системи професора Ф.А.Стефаніса (1865-1917), які були продовжені професором М.С.Спіровим (1892-1973),  та його учнями; у вивченні морфологічних основ мікроциркуляції у функціонально різних органах людини в онтогенезі, розпочатих професором І.Є.Кефелі (1920-1980) і продовжених у наш час професором І.І.Бобриком та його учнями. Наукові праці та освітянська діяльність цих послідовників М.І.Козлова та О.П.Вальтера склали фундамент вітчизняної анатомії і є запорукою її подальшого розвитку.

 

 

  1. Анатомічні школи.

 

В Україні (крім київської) склались також потужні львівська, харківська та одеська (новоросійська) анатомічні школи.

Львівська анатомічна школа була заснована Антоном Маргером у 1784 році. Її видатні представники – професори Генрих Кадій (1815-1912), Йосип-Антон Марковський (1874-1947), Тадей Марціняк (1895-1966), А.П.Любомудров (1895-1972), Є.Ф.Гончаренко (1912-1979), В.Ф.Вільховий, Л.М.Личківський (1924-1993), доцент А.М.Нетлюх, а у наші дні професор Ю.Я.Кривко зробили значний внесок у дослідження функціональної анатомії серцево-судинної системи, у рентгенанатомію, у вивчення становлення шляхів коллатерального кровообігу та у з’ясування морфологічних змін в органах при ішемії.

Кафедра анатомії медичного факультету  Харківського університету була започаткована у 1805 році, а її першим завідувачем став професор Л.Й.Ванноті. Вона відіграла важливу роль у становленні й розвитку харківської анатомічної школи, анатоми якої (професори І.Д.Книгін, А.С.Венедиктов, П.А.Баранович, Д.Ф.Лямбль, І.К.Вагнер, М.О.Попов, О.К.Білоусов, В.П.Воробйов, Р.Д.Синельников, В.В.Бобін, В.М.Лупир) прославили вітчизняну і світову науку.

Провідне місце серед учених харківської анатомічної школи посідає учень професор О.К.Білоусова академік В.П.Воробйов (1876-1937), який очолював кафедру анатомії в Харківському медичному інституті. В.П.Воробйов запропонував особливий метод консервування трупів, розробив макро-мікроскопічний метод вивчення анатомічної будови органів (“макро-мікроскопічний метод Воробйова”) і заклав основи вивчення периферійної нервової системи, яке продовжили його численні учні (Ф.А.Волинський, В.М.Бобін, А.А.Отелін, Р.Д.Синельников). В.П.Воробйов написав чимало підручників з анатомії і видав перший в Україні атлас анатомії людини в трьох томах (1934), а потім в п’яти томах. Учень академіка В.П.Воробйова професор Р.Д.Синельников (1896-1981) став його наступником по кафедрі й створив “Атлас анатомії людини”, який є настільною книгою анатомів, студентів, лікарів і перевидається до цього часу.

Одеська (новоросійська) анатомічна школа пов’язана з кафедрою анатомії медичного факультету, яку було створено у 1900 році у зв’язку з відкриттям Новоросійського університету. Організатором кафедри та її першим завідувачем був професор М.О.Батуєв (1855-1917). Видатні представники одеської анатомічної школи (професори М.К.Лисенков, М.С.Кондратьєв, Ф.А.Волинський, Є.М.Поповкін, а у наші дні І.І.Ільїн) зробили суттєвий внесок у вивчення анатомії центральної та периферійної нервових систем.

До відомих вчених анатомів, які працювали в Україні і створили регіональні школи науковців і викладачів належать І.І. Бобрик (Київ),  професори М.Д.Довгялло (Донецьк), В.М.Бобін, В.І.Зяблов (Сімферополь), В.Г.Український, Г.В.Терентьєв, Б.Й.Коган, О.Ю.Роменський (Вінниця), К.Д.Філатова, С.Е.Стебельський (Дніпропетровськ), Н.Г.Туркевич, В.М.Круцяк (Чернівці), Ю.П.Мельман (Івано-Франківськ).