ЦНС

ВСТУП ДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

 

За І.П.Павловим, організм – це не сукупність окремих частин чи органів, а жива цілісна система, яка знаходиться в безперервних взаємовідношеннях з зовнішнім середовищем. Організм в його безперервній боротьбі з зовнішнім середовищем, що змінюється, в процесі пристосування до нього і урівноваження з ним виступає як єдине ціле.

Цілісність організму у взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем визначається, в першу чергу, діяльністю нервової системи. І.П.Павлов визначив нервову систему як неймовірно складний і точний інструмент зв’язку частин організму між собою і організму як найскладнішої системи з великою кількістю  зовнішніх впливів.

Нервова система забезпечує внутрішню узгодженість і безперервну взаємодію окремих частин і органів всередині організму, які дозволяють йому у взаємовідношеннях з зовнішнім середовищем проявляти себе як живу цілісну систему.

Крім того, І.П.Павлов показав, що за ходом еволюції хребетних тварин, яка приводить до появи найбільш високоорганізованої тварини – людини, будова і функції самої нервової системи безперервно змінюються таким чином, що відбувається її централізація.

Ця  централізація приводить до того, що керівну і координаційну роль в життєдіяльності організму і його взаємовідношеннях з зовнішнім середовищем приймає на себе кора півкуль великого мозку.

Вищі відділи нервової системи людини складають анатомічний  субстрат психіки, з ними пов’язані відчуття, емоції, пам’ять, мислення, свідомість, мовлення.

І.П.Павлов писав: «…Чем совершеннее нервная система животного организма, тем она централизованней, тем высший ее отдел является все в большей и большей степени распорядителем и распределителем всей деятельности организма, несмотря на то, что это вовсе ярко и открыто не выступает».

Функції нервової системи заключаються в тому, що в ній утворюються механізми, які регулюють взаємовідношення організму як цілого, в якому всі частини взаємодіють одна з одною, і з зовнішнім середовищем. Природно, що у зв’язку з цим у філогенезі і онтогенезі нервова система розвивається в межах ектодерми, в межах зовнішнього зародкового листка, який безпосередньо межує з зовнішнім середовищем.

Нервова система пронизує всі частини організму. Вона побудована з нервової тканини. Її специфічними клітинними елементами є нейроцити, neurocytus, або нейрони, neuronum, які здатні приймати подразнення, генерувати нервові імпульси, проводити їх і передавати іншим нервовим клітинам або не нервовим тканинам.

Нейрон – це елементарна структурна одиниця нервової системи. Нейрони надзвичайно різні за формою і величиною. Розміри клітинних тіл нейронів варіюють у людини від 4 до 135 мкм, об’єми самих маленьких і самих великих клітин відносяться як 1:1000.

Характерною особливістю нейроцитів є наявність у них відростків, по яким розповсюджуються нервові імпульси. Розрізняють відросток, який не розгалужується,  нейрит, чи аксон, і дендрит, який розгалужується деревоподібно.

Нейрит у нервової клітини завжди один, дендритів може бути два і більше. В залежності від кількості відростків нейрони бувають уніполярними, біполярними і мультиполярними.

Нервові імпульси розповсюджуються  по нейриту загалом від тіла нервової клітини, а по дендритам до тіла нервової клітини. Ця функціональна поляризованість нейрона визначається не властивостями самих відростків, які перебуваючи ізольованими, можуть проводити збудження в обох напрямках, а характером з’єднань між нейронами.

Число нейронів в нервовій системі людини оцінюється в 1010-1011. Вони утворюють між собою зв’язки – міжнейронні синапси. Про кількість зв’язків в нервовій системі можна судити хоча б по тому, що, наприклад, один великий пірамідний нейрон кори півкуль великого мозку утворює синапси з чотирма – п’ятьма тисячами інших нейронів.

Організм, яким керує нервова система, представляє в цілому складну динамічну систему, тобто таку систему, яка змінюється з плином часу. Процеси управління складними динамічними системами вивчає кібернетика. Ця наука глибоко проникла в неврологію і її поняття використовуються при описанні процесів, які відбуваються в нервовій системі.

Одним з головних понять кібернетики є інформація. Обмін інформацією лежить в основі діяльності нервової системи; він складається з одержання інформації, її переробки і передачі. Кожний з цих процесів забезпечується певними нервовими структурами.

  1. Одержання інформації. Вхідними каналами нервової системи є сприймаючі прилади, рецептори, які перетворюють енергію подразнень в нервові імпульси.

В рецепторах відбувається кодування інформації для її наступної передачі. Розрізняють:

а) екстерорецептори, які сприймають зовнішні подразнення – зорові, слухові, гравітаційні, нюхові, смакові, шкірні;

б) пропріорецептори, закладені в органах апарату руху, до них відносяться нервово-м’язові і нервово-сухожилкові веретена;

в) інтерорецептори, які сприймають подразнення із нутрощів та судин.

Пропріо- і інтерорецептори є джерелами внутрішньої інформації організму. Морфологічно рецептори представлені спеціалізованими нейросенсорними чи нейроепітеліальними клітинами або закінченнями нервових волокон.

  1. Передача інформації, яка сприйнята і закодована рецепторами, приладом, який її переробляє. Ця передача відбувається по аферентним нервовим волокнам, які є відростками чутливих, аферентних нейронів.
  2. Переробка інформації в нервових центрах, які представляють скупчення нейроцитів. Тут відбувається перекодування сигналів, їх аналіз і синтез, вироблення програм дії, зберігання інформації (пам’ять).
  3. Подача сигналів (команд) робочим органам відбувається через еферентні нейрони по еферентним нервовим волокнам. Нервові прилади, які передають інформацію виконуючим органам (м’язам, залозам), звуться еффекторами. Морфологічно еффектори представляють нервові закінчення. В м’язах – це нейром’язові закінчення, в залозах – нейрозалозисті закінчення.

Діяльність нервової системи в своїй основі носить рефлекторний характер. Рефлексом називається відповідна реакція організму на подразнення, яка відбувається за участю нервової системи. Анатомічним субстратом рефлексу є рефлекторна дуга. Найпростіша рефлекторна дуга утворюється з’єднанням 2 нейронів – аферентного и еферентного (моносинаптична дуга). Подразнення, що сприйняв рецептор, переключається з аферентного нейрона на еферентний, а останній посилає імпульс робочому органу. Загалом між аферентними та еферентними нейронами знаходяться вставні нейрони. Такі рефлекторні дуги називають полісинаптичними.

Найважливішим механізмом нервової регуляції є зворотний зв’язок. Посилаючи сигнали робочим органам, нервова система одержує інформацію про виконання своїх команд. Ця інформація може передаватися з робочих органів по нервовим провідникам (зворотна аферентація) або поступати по каналам зв’язку, що проходять через зовнішнє середовище (контроль рухів за допомогою зору, слуховий контроль, мовлення). В нервових центрах інформація про дію, яка відбувається, звіряється з програмою дії, яка вироблена раніше. Цим досягається постійна оцінка одержаного результату і створюється можливість корекції робочих команд. Таким чином, між нервовими центрами і периферійними виконуючими органами встановлюється кільцевий зв’язок, який забезпечує взаємодію центра і периферії. Відповідно сучасним уявленням  структурно-функціональною основою рефлекторної діяльності нервової системи є не розімкнена дуга, а замкнене рефлекторне коло. Кільцеві взаємозв’язки є і в самій нервовій системі  між різними її відділами.

Конструкція нервової системи має високу надійність і забезпечує стабільність її роботи. В той же час в нервовій системі  існують широкі можливості перебудови і пристосування до умов життєдіяльності організму, які змінюються, а також заміщення відпрацьованих елементів.

Еволюція нервової системи

Для всього живого характерна здатність сприймати зміни в навколишньому зовнішньому середовищі такі як подразнення, проводити ці подразнення і відповідати на них реакціями пристосування. Дійсно, протоплазма найпростішого, наприклад амеби, сприймає подразнення із зовнішнього середовища (укол, дію хімічних речовин). Подразнення розповсюджується в протоплазмі і викликає у відповідь пристосувальні зміни живої речовини. Це приводить, наприклад, до того, що в одному місці протоплазма витягується, а в іншому скорочується.

У примітивних багатоклітинних безхребетних тварин в шарі ектодерми настає диференціювання, і в покривних елементах зовнішнього зародкового листка з’являються елементи, які спеціалізовано розвивають функцію сприйняття змін зовнішнього середовища як подразнень. Спочатку ці функції об’єднані з функціями відповіді на подразнення, наприклад у формі скорочення, яке спричинилось подразненням.

Потім ці дві функції, які відносяться до взаємовідносин між організмом і зовнішнім середовищем, розділяються. Одні елементи сприймають зміни у зовнішньому середовищі, як подразнення і проводять їх до інших, епітеліально-м’язових клітин, які відповідають за це скорочення, що веде до руху тіла тварини. Спочатку чутливі клітини самі безпосередньо проводять імпульс, який в них виникає, до епітеліально-м’язових або м’язових клітин. На наступному щаблі розвитку, наприклад у кишковопорожнистих (гідра), частина чутливих клітин не тільки занурюються з ектодермального шару  в глибину тканини, але і перетворюється у вставлені елементи між чутливими і руховими клітинами. Шлях від елементів, які сприймають подразнення, до елементів, які відповідають на подразнення, стає більш складним: він складається з двох, а потім з трьох ланок передачі імпульсу. Важливо відмітити, що вже у найбільш примітивних тварин, що відносяться до безхребетних, чутливі нервові клітини і нервові клітини іншого значення розвивається з ектодермального шару і занурюються у глибину тканин. Це відбувається дифузно по всій поверхні тіла, в результаті чого виникає дифузна нервова система у вигляді клітин, пов’язаних з епітеліально-м’язовими чи м’язовими руховими клітинами. Реакції на подразнення такої будови нервової системи носять малодиференційований характер.

У більш високо організованих безхребетних тварин, наприклад, черв’яків, нервова система ускладнюється. Централізація нервових елементів відбувається за планом, який відповідає плану будови тіла тварини. Наприклад, для кільчастих черв’яків характерна сегментація тіла. Відповідно в кожному сегменті нервово-клітинні елементи концентруються у вузли-ганглії. При з’єднанні їх виходить ланцюжок з гангліїв, які представляють собою місцеві рефлекторні центри, і міжвузлові нервові стовбури. Формується більш досконалий тип нервової системи – гангліонарна нервова система. Найбільш складну будову вона має у членистоногих і головоногих молюсків. Особливого розвитку досягають ганглії в головному кінці тіла, які координують роботу сегментарних гангліїв. Головні ганглії здійснюють високо диференційовані  реакції організму і складні поведінкові акти, як, наприклад, у мурашок і бджіл.

У хордових і хребетних тварин нервова система закладається не як дифузна сітка, а у вигляді смужки в ектодермі дорсальної сторони зародка. Однак, ця нервова, чи мозкова, смужка виділяється із зовнішнього зародкового листка. Таким чином, і у цих тварин походження нервової системи вказує на її основне значення як механізму, що встановлює взаємовідношення між організмом і середовищем, які їх об’єднує. Незабаром нервова смужка перетворюється в нервову борозенку, а потім занурюється під ектодерму і звертається в нервову  трубку. Формується трубчаста нервова система.

В нервовій трубці розрізняють тулубовий і головний відділи. З тулубового відділу утворюється спинний мозок, його розвиток пов’язаний в першу чергу з удосконаленням моторики тварин. В головному відділі нервової трубки утворюється головний мозок

На новому етапі централізації нервової системи, який спостерігається у хребетних тварин, головний відділ нервової системи у порівнянні з тулубовим відділом нервової трубки,  прогресивно розвивається. Якщо у риб головний мозок важить менше за спинний, у рептилій маса їх рівна, то у птахів (наприклад, у голуба) головний мозок важить в 2.5 рази більше, ніж спинний. У ссавців прогресивний розвиток головного мозку виражений ще більше. Наприклад, у собаки маса головного мозку більша маси спинного мозку в 5 разів. Особливо велике переважання головного мозку над спинним у приматів. Так, у шимпанзе маса головного мозку вища, ніж маса спинного мозку, в 15 разів. У людини маса спинного мозку менша маси головного мозку в 48 разів.

В процесі еволюції в головному відділі виділяється задній, середній і передній мозок. Формування їх визначається розвитком органів чуття. Існує гіпотеза, що утворення заднього мозку пов’язане з розвитком органів слуху і рівноваги, а також з іннервацією нутрощів. Середній мозок формується у зв’язку з органом зору і містить зорові центри. Передній мозок пов’язаний з органом нюху. У вищих хребетних нюх стає провідним видом чутливості, і цим обумовлюється особливо сильний розвиток переднього мозку. Тут з’являються кіркові формації, які відіграють роль екранних мозкових центрів. У рептилій в передній мозок переміщуються вищі зорові центри, а у ссавців у мозковій кірці є представництво всіх видів чутливості, а також рухових  функцій.

Мозок людини відрізняється великими абсолютними і відносними розмірами. Його маса відносно маси тіла в 3 рази більша, ніж у негуманоїдних приматів. Найбільшого прогресивного розвитку у порівняльно-анатомічному плані зазнали нові відділи кірки великого мозку, мозочок, проміжний мозок.

Особливістю еволюційних перетворень нервової системи є те, що у ході прогресивного розвитку відбувалась не заміна одних утворень іншими, а надбудова нових формацій над старими. Тому в нервовій системі вищих тварин і людини зберігаються елементи гангліонарної нервової системи безхребетних у вигляді автономних гангліїв, що утворюють симпатичний стовбур. А нервові сплетення травного тракту, які знаходяться всередині стінки, зберігають подібність з сіткоподібною системою, хоча на відміну від неї кишкове сплетення має нейронну будову. Нові відділи мозку функціонально домінують над старими, забезпечуючи більш високий рівень регуляторних процесів. При виключенні вищих відділів мозку регуляція функцій організму переходить до більш низьких рівнів, філогенетично стародавніх відділів нервової системи.  .

Нервова система людини ділиться на центральну і периферійну частини. Перша включає спинний і головний мозок, друга складається із спинномозкових та черепних нервів і гангліїв. Особливо виділяється автономна, чи вегетативна, частина нервової системи, яка іннервує внутрішні органи, залози, судини.

Ембріогенез нервової системи

Нервова система розвивається з ектодерми. Вже на стадії гаструли по середній лінії тіла на дорсальному боці зародкового щитка спереду від первинної смуги і первинного горбка Гензена з клітин ектодерми виділяється нервова пластинка.

У порівнянні з оточуючим ектодермальним епітелієм мозкова смуга росте більш активно в результаті чого вигинається в поперечному направленні і переміщується у глибину зародкового щитка, перетворюючись в нервову, або мозкову борозну. Краї цієї борозни, або медулярні валики, ростуть особливо активно, припіднімаються, зближуються один з одним, змикаються і зрощуються, і медулярна борозна перетворюється в медулярну або нервову трубку. Замикання нервової трубки відбувається на 4-му тижні розвитку.

Нервова борозна починає замикатись в нервову трубку не посередині, а в області головного кінця тіла, де пізніше виникає середній мозок. Звідси згортання нервової  борозни в трубку розповсюджується допереду і дозаду. Нервова трубка містить всередині нервовий канал, який спочатку має передній і задній отвори, пізніше вони закриваються.

Із тулубового відділу нервової трубки розвивається спинний мозок. Клітини, які розташовані навколо нервового каналу, складають епендимний шар і утворюють вистеляння центрального каналу спинного мозку. До зовні від епендимного шару знаходиться плащовий шар, який дає початок сірій речовині спинного мозку. В ньому утворюються задні, передні и бокові стовбури. Із клітин плащового шару формуються нейрони спинного мозку. По периферії нервової трубки знаходиться крайовий шар, в якому відбувається утворення нервових шляхів, які складають білу речовину спинного мозку.

З боків нервової трубки ектодерма утворює нервові гребені. Їх клітини групуються в сегментарно розташовані спинномозкові ганглії. Відростки нейронів, що закладені в гангліях, ростуть до периферії, а центральні гілки вростають у спинний мозок, утворюючи задні корінці. Передні корінці утворюються за рахунок відростків нервових клітин, які закладені в сірій речовині спинного мозку. В області голови нервові гребені підрозділяються на закладки вузлів черепних нервів. Самим крупним з них є чутливий вузол трійчастого нерва – півмісяцевий вузол.

Передня, розширена частина нервової трубки є зачатком головного мозку. Межа між закладками головного и спинного мозку знаходиться на рівні між IV і V сомітами. У 4-тижневого ембріона тут розрізняють первинні мозкові пухирці, з яких утворюються 3 головних відділи головного мозку: передній, середній і задній. Передній мозок, prosencephalon, найбільш розширений у зв’язку з наявністю на його латеральних стінках зорових пухирців, які є зачатками органу зору. Середній мозок, mesencephalon, нечітко відмежований від заднього, або ромбоподібного, мозку, rhombencephalon. Останній поступово переходить у спинний мозок. Ромбоподібний мозок на ранній стадії має розширення, ромбоміри, які вказують на його метамірну будову.

На 5-му тижні відбувається розділення переднього і ромбоподібного мозку, в результаті чого утворюються 5 кінцевих відділів головного мозку. Передній мозок ділиться на кінцевий мозок, telencephalon, і проміжний мозок, dieencephalon. Середній мозок не розділяється. Ромбоподібний мозок ділиться на задній мозок, metencephalon, і довгастий мозок, потиличний – розташований приблизно на межі головного і спинного мозку. Він пов’язаний з розвитком головного кінця тіла в той період, коли ще не відбулося чи, краще сказати, не закінчилось формування шийної частини тулуба.

В найбільшій степені росте в подальшому кінцевий мозок, в якому формуються дві півкулі. На 3-му місяці розвитку на поверхні кожної півкулі утворюється бокова ямка, а з  5-го місяця відбувається утворення борозен. В проміжному мозку закладаються таламуси, і з’являються вип’ячування, які дають початок епі- и гіпоталамусу. В передньому мозку формуються спайки, що з’єднують його праву і ліву половини..

У відділах головного мозку, які лежать нижче, виділяють  задні (дорсальні) і передні (вентральні) частини. Задня частина середнього мозку утворює покрівлю, а в передній його частині утворюються ніжки мозку. В дорсальній частині заднього мозку розвивається мозочок, а в його передній  частині формується міст.

В 1-й половині внутрішньоутробного періоду головний мозок має тонкі стінки і великі порожнини, які називаються шлуночками. У півкулях великого мозку знаходяться парні бокові шлуночки. Вони з’єднуються за допомогою міжшлуночкових отворів з порожниною проміжного мозку, що складає ІІІ шлуночок. Порожнина середнього мозку залишається вузькою, з неї утворюється водопровід мозку, який зв’язує III шлуночок з IV шлуночком, який розташований в ромбоподібному мозку. В IV шлуночок відкривається також центральний канал спинного мозку.

Покрівля мозкових шлуночків не містить клітинних мас, і в ній залишаються тонкі ділянки, які утворені лише одним шаром епендимних клітин. В цих ділянках на 7-му тижні розвиваються судинні сплетення, які виділяють у порожнину шлуночків спинномозкову рідину. Спочатку система мозкових шлуночків є замкненою, а потім у плода  в покрівлі  IV шлуночка утворюються отвори, через які рідина виходить на поверхню мозку, розсуває його оболони і оточує мозок з усіх боків.

У внутрішньоутробному періоді поряд з формуванням частин мозку відбувається диференціювання його внутрішньої будови. Утворюється сіра і біла мозкова речовина. Сіра речовина містить скупчення нейроцитів, які утворюють нервові ядра. В спинному мозку з нього побудовані сірі стовпи. В півкулях великого мозку і мозочку сіра речовина розташовується на поверхні, утворюючи кірку. В функціональному відношенні нервові  ядра і кірка представляють нервові центри, в яких відбувається переробка інформації, переключення імпульсів з одних нейронів на інші. Біла речовина складається з нервових волокон, які утворюють провідні нервові шляхи.

Ознакою дозрівання нервових шляхів є утворення в нервових волокнах мієлінової оболонки. Мієлінізація волокон в ЦНС починається на 4-му місяці розвитку і відбувається у визначеній послідовності. Загальною закономірністю є більш рання мієлінізація  філогенетично давніх утворень і більш пізнє дозрівання філогенетично нових структур. Відповідно до теорії системогенезу П.К.Анохіна, в ембріональному періоді виділяються прискореним ростом і диференціацією ті структури, які відносяться до функціональних систем, що забезпечують життєво важливі функції і пристосувальні  реакції новонародженого (кровообіг, дихання).

Диференціювання і дозрівання нервових ядер і шляхів відбувається  в спинному мозку в направленні від верхніх сегментів до нижніх, а в головному мозку – від його заднього відділу до переднього. В спинному мозку і стовбурі головного мозку раніше мієлінізуються рухові шляхи і пізніше чутливі. Виключення складають пристінкова частина VIII нерва, яка проводить подразнення від рецепторів гравітації; її мієлінізація починається на 4-му місяці. До моменту народження процес мієлінізації в ЦНС в основному закінчується. У півкулях великого мозку спочатку мієлінізуються аферентні системи, а потім вже еферентні. Цей процес починається на останніх місяцях внутрішньоутробного розвитку продовжується після народження.

Вікова і індивідуальна мінливість  ЦНС

Ріст мозку після народження відбувається інтенсивно в перші роки життя, а потім все більше уповільнюється, відстаючи від загального росту тіла. Внаслідок цього відношення маси мозку до маси тіла в період росту стає більш низьким. Швидкість росту спинного і головного мозку приблизно однакова. Спинний мозок новонародженого важить 5.5 г, що складає 1.5% маси головного мозку і 0.08% маси всього тіла. В віці 1 року маса спинного мозку стає рівною 9.5 г, а у дорослого досягає 34-38 г. Це складає 2% маси головного мозку і 0.05% маси тіла. Головний мозок новонародженого важить в середньому 340-380 г,  до того ж його маса сильно корелює з масою тіла дитини. Відносна маса головного мозку дорівнює  у новонародженого 12.3-12.8%, тобто на головний мозок приходиться 1/8 маси тіла. Після народження мозок людини росте в більшій степені, ніж мозок приматів. У новонародженого шимпанзе маса мозку складає 45% її кінцевої величини, а у людини цей показник дорівнює 25%. Звідси можна зробити висновок, що розвиток і ріст мозку людини залежать у більшій степені від дії зовнішніх факторів, від інформації, що поступає в нього, виховання і навчання дитини.

На першому році життя маса мозку зростає в 2-2.5 рази, а до 3 років – в 3 рази. У дітей 7 років маса мозку складає 80% її величини дорослого. Після 7 років швидкість росту мозку різко знижується. Мозок досягає кінцевої величини до 20 років. Індивідуальні варіації маси головного мозку знаходяться в межах 1000-2000 г; маса мозку умовного чоловіка приймається рівною 1400 г, умовної жінки – 1200 г. Маса головного мозку має максимальні значення у чоловіків у віці 21-30 років (1110-1700 г, в середньому 1433 г), у жінок в 31-40 років (1070-1450 г, в середньому 1296 г). Отже, маса головного мозку у жінок приблизно на 10% менша, ніж у чоловіків. До 60 років маса головного мозку залишається стабільною, а потім зменшується. Зниження маси мозку помітне після 80 років і складає у чоловіків біля 13%, а у жінок – 16%. Відмічається, що після 60 років відбувається значне зменшення числа нейронів в кірці півкуль великого мозку. Процес старіння раніше починається і більш виражений у філогенетично молодих нервових структурах, таких як лобові долі півкуль великого мозку.

Такі великі індивідуальні відмінності маси головного мозку не пов’язані з рівнем інтелекту, творчими здібностями людини. Встановлено, що коефіцієнт кореляції між масою мозку і інтелектуальним рівнем людини всередині популяції невисокий і складає 0.3; тому марно пророчити степінь розвитку розумових здібностей окремого індивіда на основі величини його мозку. В літературі часто наводять дані про масу мозку видатних людей. Якщо взяти письменників, то мозок І.С.Тургенєва важив 2012 г, тобто виходив за верхню межу норми, вага мозку М.Горького мала середню величину 1420 г, а мозок А.Франса важив всього 1017 г.

Встановлено, що маса головного мозку знаходиться в прямому зв’язку від довжини тіла. Цим треба пояснити, в першу чергу, відмінності маси мозку у чоловіків і жінок. Відмічено також, що у низькорослих відносна маса мозку більша, ніж у високих. Отже, жінки повинні перевершувати чоловіків за відносною масою головного мозку.

Мозок людини це вищий щабель організації живої матерії, його прогресивний розвиток в антропогенезі зробив можливим появу людини розумної. Природно, виникає питання, чи продовжується розвиток мозку у сучасної людини, і які його перспективи у людини майбутнього. В цій області нема нестачі в гіпотезах, але вкрай наукових фактів. Так, англійські автори, які вивчали архів Лондонського госпіталю, знайшли, що за період з 1860 по 1940 г. маса мозку збільшилась у чоловіків в середньому 1372 до 1424 г, у жінок – з 1242 до 1265 г. Ці зміни правомірно розцінювати як проявлення акселерації і поставити у зв’язок зі збільшенням довжини тіла  людей в тому ж періоді.

Навряд чи можна погодитись з розповсюдженою думкою про припинення біологічної еволюції людини. Еволюція – основний закон живої природи, її припинення виражалось би у зменшенні мінливості і зниженні адаптивних якостей організму людини. Але в дійсності ми спостерігаємо скоріше зворотне. Інша справа, що фактори еволюції і її форми змінюються за мірою зміни природи людиною. Треба думати, що зміни організму людини відбуваються в основному на мікроеволюційному рівні. Тому мало ймовірно, що в майбутньому відбудеться різке збільшення розмірів мозку, як думали раніше. Маса мозку, яку має сучасна людина, була досягнута за декілька десятків тисячоліть потому, і з тих пір розвиток мозку відбувався, треба думати, шляхом зміни тонких нервових структур, удосконаленням конструкції специфічно людських областей. Що до людини майбутнього, то не можна заперечувати, як на це вказують  В.В.Куприянов і Б.А.Никитюк, що в мозку відбудуться якісь зміни на молекулярному і клітинному рівнях, сформуються нові, більш складні міжнейронні зв’язки. Але головне – це реалізація  тих великих потенцій, які має мозок. Гадають, що на протязі життя людини буває задіяна лише 1/10 загальної кількості нейронів, які є в кірці великого мозку. Таким чином, резерви мозку невичерпні.